Системний підхід  у науковому пізнанні

Як відомо, системність − загальна властивість матерії, форма її існування, невід'ємна властивість практики, включаючи мислення. Виникнення  загальної теорії систем, незалежно від її природи, пов'язане з дослідженнями німецького фізіолога Людвіга фон Берталанфі. Реалізацію цієї ідеї він вбачав у тому, щоб знайти структурну цілісність законів, які встановлені у різних науках, та виводити на цій основі загальносистемні закономірності. Системний підхід передбачає аналіз  об’єкта як системи. Система – це ціле, що складається із взаємопов'язаних елементів, які знаходяться у взаємних зв'язках і взаємовідносинах і утворюють визначену цілісність.  Можна виділити такі основні властивості системи або системні принципи:

багатокомпонентність  об'єкта, що називається системою (великі та складні системи включають велику кількість елементів та підсистем);

цілісність системи  (властивості системи не є механічною сумою  властивостей елементів);

взаємна залежність кожного елемента від іншого, а також залежність властивостей  цих елементів у системі від їх розташування в системі в цілому, функцій та інших параметрів усередині цілого;

залежність поведінки системи від поведінки її окремих елементів, їх властивостей та структури;

залежність системи від чинників середовища, під впливом яких система виявляє і може змінювати властивості;

ієрархія системи, тобто кожна ланка системи, з одного боку являє собою більш обмежену структурну систему, а з іншого – є частиною (компонентом) більш широкої системи;

множинність підходів до вивчення кожної системи через принципову складність їх структури і властивостей.

Елемент – це найпростіша неподільна частина системи. Елемент завжди пов'язаний із системою. Елемент складної системи  може бути складною системою в іншій задачі.

Підсистема – це об'єднання елементів  на підставі єдиної мети, завдань тощо, підсистема менша ніж система. У системі можуть існувати кілька підсистем.

Структура – зображення елементів та зв'язків між ними. Можуть розглядатись функціональна, технічна, організаційна та інші структури.

Є різні типи систем.  Насамперед, можна виділити матеріальні та ідеальні системи. Матеріальні поділяють на неорганічні (неживі) та органічні (живі). Крім того виділяють соціальні  системи: групи, нації, народності, держава, партії тощо. До ідеальних систем  належать  продукти людського мислення, творчості ( гіпотези, закони, теорії, літературні твори  тощо). Виділяють  також штучні системи, які створені людиною для досягнення певної мети.

Можна класифікувати системи за видом об’єкта: технічні, біологічні, організаційні тощо.

На базі інших критеріїв класифікації виділяють статичні та динамічні системи. Основні властивості статичної системи залишаються постійними, незмінними з часом. Динамічна система постійно змінюється. До систем такого типу належать живі організми. Динамічні системи поділяють на однозначно детерміновані та ймовірні (стохастичні). У перших зміни відбуваються закономірно, однозначно в будь-яких момент часу, в стохастичних – за випадковим принципом.

За характером взаємодії із зовнішнім середовищем системи поділяють на закриті та відкриті. Відкриті  системи обмінюються із зовнішнім середовищем і речовиною енергією та інформацією.

За складністю структури і поведінки системи поділяють на прості та складні, за ступенем організованості – на добре організовані, погано організовані (дифузні), із самоорганізацією.

Крім того,  сучасні дослідження виокремлюють системи  лінійні й дисипативні. Лінійні системи реагують на зовнішні впливи пропорційно останнім: малі впливи приводять до малих змін, великі – до великих. Дисипативні системи вирізняються такими властивостями: відкритість, нерівноважність і нелінійність.

Сучасні технічні системи характеризуються складністю структури, стохастичним характером своєї організації. Це зумовило необхідність розробки теорії систем типу "людина–машина”, системотехніки, системного аналізу.

Потреба вирішення проблем для систем типу "людина–машина” привела до виникнення таких нових огалузей знань як  ергономіка та інженерна психологія, у яких важливе місце посідає фізіологічний аспект самої людини як головної частини даної цілісної системи.

Системний підхід – один із головних напрямів методології  спеціального наукового пізнання і соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженні певних об'єктів і складних систем. Системний підхід  сприяє  формуванню відповідного адекватного формулювання  суті досліджуваних проблем у конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх вирішення. Методологічна специфіка системного підходу полягає у тому, щоб адекватно виявити механізми утворення складного об'єкта з певних складових  та їх взаємодію.