Пізнання - вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Наукове пізнання –це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань.
Рівні пізнання: чуттєве пізнання (здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм) раціональне пізнання, (протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм).
Типи пізнання МІФОЛОГІЧНЕ РЕЛІГІЙНЕ ФІЛОСОФСЬКЕ ЧУТТЄВЕ НАУКОВЕ З точки зору взаємодії об’єкта і суб’єкта на наукове пізнання включає в себе компоненти: Субєкт науки – це окремий науковець, науковий колектив, у кінцевому результаті – суспільство в цілому Обєкт науки (предмет).. Тобто те, що конкретно досліджує конкретна наука Сиситема методів і прийомів, характерних для даної науки. Специфічна мова як природна так і штучна (знаки, символи, математичні рівняння, хімічні формули, тощо)
Під іншим кутом зору можна виділити такі елементи наукового пізнання: Фактичний матеріал, почерпнутий із емпіричного досвіду. Результати попереднього його концептуального узагальнення в поняттях та інших абстракціях. Основані на фактах проблеми і гіпотези. Виведені з них закони, принципи, теорії, картини світу. Філософські установи (підстави). Соціокультурні, ціннісні та світоглядні підстави: методи, ідеали і норми наукового пізнання, його еталони, регулятиви й імперативи. Стиль мислення.
Під емпіричним дослідженням розуміють: Практичні аспекти наукової організації Збір емпіричної інформації Осмислення результатів спостереження та експериментів Відкриття емпіричних законів Проведення класифікацій
Мета емпіричного рівня досліджень: Описати кожен факт терміном науки, у межах якої ведеться дослідження Відібрати з усіх фактів типові Класифікувати факти сутністю Зясувати наявні зв’язки між відібраними фактами.
Теоретичний етап дослідження пов'язаний: глибоким аналізом наукових фактів, усвідомленого та зафіксованого мовою науки, проникненням у сутність явищ, формулювання його в кількісній і якісній формі, вибором принципу дії та рекомендацій щодо практичного впливу на ці явища.
Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання вирізняються: гносеологічною спрямованістю досліджень: На емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні головним гносеологічним завданням є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами. пізнавальними функціями: Головною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного − їх пояснення характером і типом отриманих наукових результатів: Результатами емпіричного рівня є наукові факти, певна сукупність знань, емпіричних узагальнень, закономірні взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та системних законів. методами отримання знань: Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення теоретичного ж рівня − аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного та історичного, сходження від абстрактного до конкретного співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні: На емпіричному рівні домінує чуттєво-сенситивний компонент на теоретичному — раціональний
ВЗАЄМООБУМОВЛЕНІСТЬ ЕМПІРИЧНОГО І ТЕОРЕТИЧНОГО РІВНІВ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ В СТРУКТУРІ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ: Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. Теоретичне дослідження розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження, які параметри об'єкта мають бути виміряні та в яких умовах має проводитись експеримент. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпіричному ті межі, у яких результати його істинні, у яких емпіричне знання може бути застосованим практично.
Парадигма – інтегральна характеристика тієї чи іншої наукової дисципліни у певну історичну епоху. Існує два основних аспекти парадигми: епістемічний й соціальний. У епістимічному плані парадигма – це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному – парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає. Томас Кун «Структура наукових революций»
Фіксація основних моментів поняття “парадигма”: - “символічні узагальнення” – формальні компоненти теорії або такі, що легко формалізуються і функціонують як “закони природи”; - “метафізична парадигма” (або картина світу) − модельні уявлення, узагальнені образи висхідних об'єктів науки; - загальноприйняті в даному товаристві вчених методологічні вимоги та ціннісні орієнтації: теоретичні концепції повинні бути простими, несуперечливими, такими що перевіряються тощо, наукові передбачення – точними, по можливості кількісно виражені тощо; - загальноприйняті у співтоваристві форми, зразки, згідно з якими формулюються базисні приклади розв’язання конкретних наукових проблем. «…програма включає, за згодою вчених, (конвенціонально) прийняте за істину “жорстке ядро” (органічне утворення з певних непорушних принципів) і “позитивну евристику” (виведені з ядра твердження), на основі яких формуються проблеми і гіпотези. Конкуренція між дослідними програмами, взаємна критика надають науці реального динамізму». (Імре Лакатас) Ідея − це форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.
Функції ідеї: - підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; - синтез знання в цілісну систему; - виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; - спрямування пошуку нових шляхів розв’язання проблем.
Проблема − це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Постановка проблеми означає: визначення того, що є невідомим і потребує доведення; формулювання питання, що відображає основний зміст проблеми та обгрунтування його правильності й важливості для науки; виокремлення окремих завдань, послідовність їх вирішення та методи, що при цьому застосовуються.
СТРУКТУРА НАУКОВОГО ФАКТУ: - об'єктивна складова (реальні процеси, події, структури, які є похідною основою для фіксації пізнавального результату, що називається фактом); інформаційна складова (інформаційні посередники, які забезпечують передачу інформації від джерела до приймача – засобу фіксації факту); практична детермінація факту (зумовленість факту наявними кількісними і якісними можливостями спостереження, вимірювання й експерименту); когнітивна детермінація факту (залежність способів фіксації та інтерпретації фактів від системи похідних абстрактних теорій, теоретичних схем, психологічних установок тощо).
Вимоги до гіпотези як форми теоретичного знання: Проста, відповідає установленим в науці законам. Повинна бути узгоджена з фактичним матеріалом, тобто вона має пояснювати всі наявні достовірні факти. Не повинна мати в собі суперечності, які забороняються законами формальної логіки. У той же час суперечності, що відображають суперечності об'єктивної дійсності, необхідні. Має бути такою, щоб її можна було застосувати для більш широкого кола споріднених об'єктів, а не тільки для тих, для пояснення яких вона була висунута. Допускає можливість доведення чи заперечення. Гіпотеза як метод розвитку теоретичного знання у своєму застосуванні проходить кілька етапів: Робиться спроба пояснити явище, що досліджується, на основі відомих фактів. Якщо це неможливо, то робиться наступний крок. Висувається припущення про причини і закономірності даного явища, його властивостей, відношень, етапів розвитку тощо. На цьому етапі висунуте припущення є вірогідним знанням. Часто висувається кілька припущень для пояснення одного і того явища. Висунуті припущення оцінюються з точки зору їх ефективності та можливостей доведення і відбирають найбільш обґрунтовані. Розгортання висунутого припущення в цілісну систему знання і дедуктивне виведення із нього наслідків з метою подальшої емпіричної перевірки. Дослідна, експериментальна перевірка висунутих із гіпотези наслідків. У результаті чого гіпотеза або переходить у ранг теорії, або відкидається.
Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має злагоджену логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. а) несуперечливості (не порушувати закон логіки) і фальсифікованості – можливості заперечення б) можливості дослідної експериментальної перевірки (К. Поппер) Основні компоненти теорії: Емпірична основа − безліч зафіксованих у даній галузі знань фактів, отриманих в експерименті, які вимагають теоретичного обгрунтування. Вихідні основи − фундаментальні поняття, принципи, закони, рівняння, аксіоми тощо. Ідеалізовані об'єкти — абстрактні моделі суттєвих властивостей і зв'язків предметів, що вивчаються (наприклад, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ тощо). Логіка теорії − сукупність певних правил і засобів доведення, націлених на пояснення структури і зміни знання. Філософські установки і ціннісні фактори. Сукупність законів і тверджень, виведених як наслідки із основних положень теорії відповідно до конкретних принципів.
Основні функції теорії: Синтетична функція − поєднання окремих достовірних знань в єдину, цілісну систему. Пояснювальна функція — виявлення причинних й інших залежностей, розмаїття зв'язків даного явища, його суттєвих характеристик, законів його походження і розвитку тощо. Методологічна функція — на базі теорії формулюються різноманітні методи, способи і прийому дослідної діяльності; Прогностична — функція передбачення. На основі теоретичних уявлень про наявний стан відомих явищ роблять висновки про існування невідомих раніше фактів, об'єктів або їх властивостей. Практична функція − втілення в реальну дійсність, керівництво до дії.
Закон - об'єктивний, суттєвий, необхідний, внутрішній, сталий, повторювальний зв'язок між явищами, процесами. Основна задача наукового дослідження − знайти закони даної предметної галузі, певної сфери дійсності, втілити їх у поняттях, абстракціях, ідеях, принципах, теоріях.
Інші структурні компоненти науки Ідеали і норми наукового пізнання – це сукупність концептуальних, ціннісних, методологічних та інших установок, що притаманні даній науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку. Їх основна функція – організація та регуляція наукового пізнання, орієнтація на більш ефективні способи, прийоми і форми досягнення істинних результатів. - Стиль мислення — це науковий метод певної дисципліни, сума надбань у даній дисципліні. Наукова картина світу − цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована в результаті узагальнення і синтезу фундаментальних наукових понять і принципів.
Компоненти структури наукової картини світу: центральне теоретичне ядро, що має відносну стабільність; фундаментальні припущення − умовно прийняті за незаперечні; теоретичні моделі , які постійно добудовуються. Функції наукової картини світу у системі наукових знань: Систематизуюча функція (наукова картина світу є способом інтеграції наукового знання, поєднання його в едине ціле). Світоглядна функція (наукова картина світу є узальгальненим, інтегральним образ світу, елементом світогляду, його онтологічною основою). Евристична функція (наукова картина світу виступає як один із суттєвих важелів наукового пошуку, які дозволяють виявляти та інтерпретувати предмет науки, факти і теоретичні схеми, нові дослідницькі завдання і способи їх розв'язання). Парадигмальна функція (задає систему установок і принципів освоєння універсуму, накладає певні рамки на висунення гіпотез, впливає на формування норм наукового дослідження).
Філософські підстави – система філософських ідей та принципів, які дають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності та забезпечують: включення нового знання у світогляд, соціокультурний контекст епохи обґрунтування здобутих знань побудову нових теорій, перебудову нормальних структур науки і картини реальності. Структура філософських підстав: Онтологічна: що представлена категоріями, які слугують матрицею розуміння і пізнання об’єктів (категорії: річ, властивість, відношення, процес, причинність, необхідність, випадковість, рух, простір, час тощо) Епістемологічна: що представлена категоріями, які характеризують пізнавальні процедури та їх результат (розуміння істини, методу, знання, пояснення, доказу, теорії, факту, тощо)
